Наша гімназійна освітня система зорієнтована на
формування творчої особистості, забезпечення високого рівня творчого мислення,
самоствердження, саморозкриття природних інтелектуальних і творчих задатків.
Переконана, що творчий, інтелектуальний потенціал
людей є рушієм прогресу суспільства, тому обдарованість необхідно своєчасно
виявити і розвивати.
Життєва позиція
виявляється у практичних діях - оцінках, прагненнях тощо. Людина, яка має чітку
життєву позицію, завжди є послідовною і цілеспрямованою, за будь-яких життєвих
обставин залишається сама собою. Головною характеристикою життєвої позиції є рівень її активності. Проте остання не
повинна зводитися лише до активності на словах, вона передбачає єдність дій
людини та її переконань.
Щороку конкурси учнівської творчості активізують
креативну думку нашого юнацтва, переконуючи нас у невичерпності творчих
можливостей учнівської молоді.
У даному розділі представлені творчі роботи
учнів гімназії . Перший блок – роздуми моїх вихованців, учнів 8-9 класів про
події сьогодення, дитяче бачення і розуміння понять «європейські цінності»,
«відстоювання інтересів держави», перші спроби виразити свої думки у віршах.
Так вони недосконалі, але линуть від серця.
Творчість моїх учнів
Творчість Колодяжної Єсенії Творчість Ткачової Катерини
Учень 10-а класу Краматорської української
гімназії Копил Ілля (учитель Сезько
Тетяна Анатоліївна) посів ІІ м. у Всеукраїнському конкурсі літературних
творів «Мама Героя»
Окрім диплому, переможець отримає грошову
винагороду – 800 гривень. (Детальна інформація за посиланням: http://www.javoryna.org.ua).
Зустріч із Мамою Героя
Ніхто ніколи не міг навіть і
думати, що в Україні може бути війна. І ледь не кожна людина вважала, що вона її
ніяк не торкнеться, обійде стороною.
Насправді війна вплинула на кожного, хто живе чи жив у Донецькій чи Луганській
області, на світову спільноту за межами нашої країни.
Дехто думає, що війна чи конфлікт –
це суто політична проблема. На жаль, у
першу чергу страждають звичайні люди, які через війну втратили все, що мали за
мирного часу. Та найстрашніше, що може забрати війна, це близьких людей. Людей,
без яких навіть у мирний час життя більше ніколи не буде таким, як колись…
Не можна повернути втрачене життя, утішити
вдову, маму, доньку, які втратили сина,
чоловіка, батька, друга на війні. Не можна
змусити маму не плакати при згадці про сина, який віддав своє життя
відстоюючи свою землю, виборюючи право на власний вибір. Цього зробити не
можемо, але не забути зобов’язані. Бо доки пам’ять
людська жива, житиме й людський подвиг.
Вражає кожна розповідь про Героя
сьогоднішньої війни, змушує задуматись над сенсом життя, надихає на звершення в
ім’я миру. Кожний дотик до історії сучасного справжнього Героя, який жив тут,
поряд зі мною, бачив це небо, насолоджувався кожною щасливою митттєвістю,
служив своїй Батьківщині, віддав за неї життя, формує моє уявлення про те, що
ми непереможний народ. Приналежність до нього дає мені впевненість у тому, що я теж буду корисним своїй Вітчизні
посильною працею, зможу змінити світ
навколо мене на краще.
Моя історія про захисника Донецького
аеропорту розпочалась не так давно, на
моїй рідній Донеччині. Іван
Литвинов прожив лише 39 років. Розмова із мамою Героя час від часу
переривалась глибоким схлипуванням. Я чекав, не дозволяючи собі перервати
хвилину болю, відчаю, невідворотності того, що змінити не можу. Алла
Анатоліївна – миловида, сивоволоса
жінка, із невтомними руками, мудрим
поглядом сидить переді мною. Вивіряю
кожне слово, намагаюсь сформулювати думку так, щоб очі цією жінки не сумували, серце не
стискалось від болю. Та хіба це можливо? Будемо ж говорити про її сина.
Іван Литвинов народився і виріс у Краматорську, в мальовничому районі Іванівка. Із самого
дитинства марив військовим ремеслом, полюбляв читати історичні книжки, клеїв
моделі танків і військових літаків. У старшій школі ходив до школи у військовій
формі, і вибір майбутньої професії
здійснив свідомо, підійшов виважено, врахував всі «за» та «проти» . Учився в Одеському
інституті сухопутних військ, опанував ледь не усі військові професії. Та згодом
перевівся до Харкова, ближче до мами та рідного дому, через те, що вона залишилася
одна. Мама для Івана була добрим другом, порадником, опорою і тепер, коли вона
потребувала його підтримки, вже дорослого сина, він підставив своє сильне
чоловіче плече. Незабаром перевівся на службу до Трьохізбінки, Артемівська, Краматорського
аеропорту. Це пізніше ці міста стануть відомими на весь світ, а зараз це просто
місце служби.
З
годом працював у Харківському відділі СБУ, одружився і ростив двох дітей. І коли почалася війна,
він, як офіцер запасу, мав би бути на передовій. На початку військових дій
на сході України місцевих не призивали. Та він пішов на війну як доброволець.
Потім був направлений до Кіровограду, і вже звідти йому прийшла повістка. Коли
повідомив про це своїй матері, вона його спитала: «Ваню, я все розумію, прийшла
повістка…Але ж у тебе двоє дітей!» Відповідь була короткою: «Мамо, а у інших?»
Мамини переживання, безсонні ночі, які проведе в очікуванні звістки від сина
будуть попереду. Зараз вона знає, що її син вчинити по-іншому не може, бо його
виховувала вона, заклала почуття відповідальності, любові до рідної землі,
виконання свого обов’язку.
Навіть його дружина не знала про те, що він на війні.
Друзі Івана зателефонували їй після масштабної атаки на Донецький
аеропорт, де, несподівано для неї, служив Іван. Він навіть дав інтерв’ю
телеканалу «Інтер», і був одним із перших, хто боронив Донецьке литовище. «Подавай
у розшук», – говорили тоді друзі Івана. Дружина не могла повірити, що сталося лихо. Та було
занадто пізно.
Як
згадує мама Івана, у той день пролунав дзвінок від невістки. Вона
просила її приїхати впізнати тіло до
Дніпра. Але, як виявилося, впізнавати було нічого, бо тіло сильно обгоріло.
Дочка Івана здала матеріал на тест ДНК,
щоб підтвердити особистість, але він не
дав ніяких результатів.
І потім розпочався жахливий рік для усієї
родини Івана. Дружина розмістила оголошення про зниклого солдата. Не
витримувала напруження, рік пошуків нічого не давав. Заяву до СБУ не приймали.
Вражала бездушність, відсторонення високопосадовців. Здавали нерви. Але мама
зупинитись не могла. Вона чекала,
доводила, переконувала, змушувала вислухати.
Алла Анатоліївна теж звернулась до
СБУ, але її заяву не прийняли, навіть за ворота не пустили. І сиділа вона, Мати Героя, біля воріт і нікуди не йшла. Потім охоронець
побачив, і сказав, що декому може зателефонувати. Після цього приїхав чоловік у
цівільному, і провів жінку до СБУ. Згорьована мати знову писала заяву, здавала
матеріал на тест ДНК, і чекала. Виявилося,
що у Дніпрі вже було спільне поховання, де
і був її син.
Завдяки зусиллям друзів і побратимів Івана він був
перепохований у Харкові, де служив, де
мешкала його родина. «Він був нам не капітан, він був нам як справжній батько»,
– говорили вже демобілізовані побратими Івана.
Здавалось, мама виплакала вже всі
сльози, її непокоїло одне, що вона не бачила свого сина мертвим: «Я так і не бачила свого сина. Коли я їздила до
Тбілісі, впізнавати мого брата, який помер у сімдесят третьому році у Єгипті і
був нагороджений титулом героя радянського союзу посмертно, його теж було майже
неможливо впізнати, але все ж таки, я його бачила. Душа заспокоїлась. А свого
сина не бачила…». Ледь стримуючи сльози додала: « Я його досі чекаю. Так, не дивлячись
ні на що, я його чекаю, бо я мати…»
Родина Івана досі живе у Харкові. Дочка навчається в
інституті, а син учиться у військовому училищі. Мама Івана, якій стільки довелося пережити, так і
живе у будинку на Іванівці. Вона з трепетом
зберігає орден Богдана
Хмельницького III ступеня, яким нагороджено її сина за мужність і вірність
військовій присязі посмертно.
Прощались
ми з Аллою Анатоліївною тепло. Вона раділа спілкуванню, якось соромилась уваги
до себе. Що ж вона такого зробила? Вона
виховала Героя. Низько вклоняю голову перед подвигом Івана Литвинова та перед
його мамою.
І страшно лише уявити, скільки таких як
вона у нашій країні ? Скільки людей втратили синів, братів, чоловіків і просто
друзів через війну? І якими можуть бути несправедливими обставини до людей ?
Варто розуміти, що сім’я Івана
Олександровича – це не єдина родина, що
втратила батька, сина, чоловіка. Мені важко навіть і уявити, що це таке,
втратити близьку людину.
Іван служив своєму народові, віддав своє життя заради миру у своїй країні,
його життя – це приклад щирого патріотизму, незламного духу і героїзму. І я
вважаю, що нам усім є чому в нього повчитися. Вірю у перемогу. Переконаний, що
народ, якого виховують такі Жінки як
Алла Анатоліївна, здолати не можливо. Слава Україні! Слава Матерям!
Копил
Ілля,
учень
10-а класу
Краматорської
української гімназії
Немає коментарів:
Дописати коментар