Зараз згадую добірку новин місячної давнини і відчуваю, як зжимається усе всередині: «24 лютого на світанку росія напала на Україну по всій довжині спільного кордону, від Луганська до Чернігова, а також із території білорусі й окупованого Криму. російська армія обстріляла із артилерії українські прикордонні застави. Одночасно були завдані удари, зокрема із повітря, по понад 40 об'єктах військової інфраструктури в майже у всіх регіонах країни. Після цього розпочався рух танкових колон та живої сили вглиб території України». Як таке можливо?!!! Підступно, підло, на світанку. Підло – тому що інакше вони не вміють, Вони розраховували захопити Україну за 3 дні. А не вийшло, бо наштовхнулися на шалений супротив Армії та Народу, всього Світу.
Сьогодні 24
березня. Місяць тому моє життя знову
було розділене на «до» та « після», і знову сила ненависті до ворога заповнила
серце, дала розгулятися усім відтінкам
болю та люті. Чи могла я уявити
ще місяць тому, що з вибухами, які пролунали по всій Україні, разом з
наростаючою хвилею гніву, агресії,
ненависті до ворога, буде рости почуття
єдності та підтримки, всеосяжного та всепоглинаючого милосердя, патріотизму та неймовірної відваги, якоїсь безбашеної
відчайдушності. А ще росло і розуміння
того, що немає кращого краю, ніж той, де я народилася, де живуть вільні, а
значить щасливі люди. Україна – земля моїх предків, які завжди славилися тим, що відстоювали свою
свободу, незалежність і боролися зі зброєю в руках лише звільняючи свою землю від ворога.
За цей місяць ми всі пережили чимало. Почуття,
які вирвалися на зовні, змінювали одне
одного, захлиналися власною ненавистю, розтікалися теплом та любов’ю, розривали
душу моторошними картинами розбитих,
розбомблених будинків, дитячих садків, шкіл; розтерзаних тіл дітей та жінок,
синів та доньок твоїх, Україно. Те, що довелося бачити моїм дітям, назавжди
змінить їх світосприйняття. Але не
змінить відчуття гордості за приналежність до світу вільних, сильних людей, до
якогось неймовірно чітко налагодженого механізму, де кожна деталь знає, що
робити, як діяти, щоб наблизити перемогу там, де вона є.
Не
раз я згадувала у своїх дописах за цей місяць тебе, безславний рашисте,
невігласе, орку. Сьогодні я не хочу витрачати на тебе навіть брутальні слова.
Не вартий навіть цього ти. Як і виявилося не вартий – це твоя суть, пшик, яким
ти і є.
Ти
відібрав у мене, моїх дітей мирне небо, ти не дозволив мені насолодитися
приходом весни, ти не даєш мені спостерігати за пробудженням природи. Але ти не
відбереш у мене віру в Перемогу, віру в мій Народ, в мою Армію, віру в
Людяність. Мій народ вільний, сильний, відважний і завжди був і буде таким.
Перемога вже близько. Нас не спинити. Ми обов’язково
переможемо, відбудуємо, відновимо. Народ, який під час війни сіє хліб, одружується,
народжує дітей ніколи нікому не здолати.
Схиляю
голову перед тими, хто загинув захищаючи нашу Україну, хто ще й не встиг розправити крила, хто ще лише починав
жити, і перед тими, хто зробив чимало.
Захиснику!
Дякую
Тобі за те, що захищаєш мене.
Дякую
Тобі за стійкість, мужність, відвагу.
У
тебе вірять.
Тебе
чекають.
Тобі
безмежно вдячні!
Слава Україні!
