Голодомо́р
1932–1933 років — найбільш трагічний епізод у тисячолітній історії України,
який забрав мільйони людських жертв. Був час, коли про Голодомор не бажали чути не тільки в Україні,
Росії, а й навіть у світі, бо надто незручною була ця тема. В радянському Союзі
було небезпечно навіть думати, не те що
висловлюватись: необережне слово могло привести до загибелі цілої родини.
Голодомор 1932 – 1933 рр. - акт геноциду
українського народу, здійснений керівництвом СРСР у1932–1933 роках, шляхом
організації штучного масового голоду, що призвів до багатомільйонних людських
втрат у сільській місцевості на території Української СРР та Кубані, переважну
більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і
цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу й Української
СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського
національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.
Упродовж десятиліть масове вбивство
людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й
взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. З відомих на наш час
документів випливає висновок про свідому організацію керівництвом Радянської Росії, пізніше — СССР винищення
голодом саме українців. Голод організовувався на всіх їх етнічних землях, а не
лише в межах УРСР. Організаційні дії та відкритий грабунок селян, який
спричинював голод серед селянства, із застосуванням війська були розпочаті не пізніше 1920 року, із
часу, коли Україна була, як зараз відверто пишуть, — «завоевана Красной армией
в 1920». У 1930 році генсек ЦК ВКП(б)
Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року
було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати
державі від чверті до третини зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої
депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали.
Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже довгострокових позик
йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб
заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого
хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався
майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і
породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби із цим явищем у
грудні 1932 року в СРСР було запроваджено внутрішні паспорти. На тлі цього продовольче становище
українських сіл ставало дедалі важчим. У результаті хлібозаготівель в певних
сільських районах України почався голод. Радянське керівництво ставило перед
собою дві мети. По-перше, загнати селян у колгоспи і збільшити обсяги
хлібозаготівель. По-друге, зламати класовий і національний рух опору, який на
хвилях українізації набував обертів.
7 серпня 1932 року з'явилася постанова
ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і
кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома
під назвою «Закон про п'ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося
розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10
років. «Законом про п'ять колосків» фактично людям було заборонено володіння
їжею.
Крім того, було збільшено план хлібозаготівлі.
Для виконання плану хлібозаготівлі в листопаді 1932 року запровадили систему
спеціальних бригад з видобуття зерна. До таких бригад входило понад 110 тисяч
добровольців, набраних з-поміж селян, які таким чином намагалися спастися від
голодної смерті — вони одержували певний відсоток від вилученого зерна і
харчів.
Пізніше
вийшла Постанова про заходи щодо посилення хлібозаготівель, згідно з
якою, як окремі господарства за невиконання планів хлібозаготівель каралися
натуральними штрафами, а саме конфіскацією 15-місячної норми м'яса. Згодом
перелік компенсаційних харчів розширено картоплею і салом, наприкінці року —
продуктами тривалого зберігання. Таким чином, практично по всій Україні
каральні органи конфісковували все продовольство. Села, які не виконали планів
хлібозаготівель, почали заноситися на «чорні дошки». Згодом ці села абсолютно
ізолювалися від зовнішнього світу.
На початку 1933 року було запроваджено
блокаду самої Української РСР. Справа в тому, що українські селяни втікали в сусідні
області Російської РФСР, де не було голоду. Тому влада заборонила виїзд селян з
УРСР. Разом із цим, громадянам, які в'їжджали в Україну з Росії було заборонено
провозити харчі без дозволу держави.
16 січня 1933 року затверджено остаточний план хлібозаготівель для України,
котрий підлягав «безумовному і повному виконанню» та «за будь-яку ціну». Після
запровадження всіх цих заходів і обмежень, вже на початок 1933 року більшість
селян України залишилися без їжі. Забирали все, що можна було їсти: зерно,
картоплю, квасолю, сушені груші, яблука, вишні. Люди ж, позбавлені будь-якого
продовольства пухнули і помирали від голоду. Більшість померлих не хоронили —
просто не було кому. В кращому разі трупи звозили в братські могили, куди часто
потрапляли й живі люди. Доволі поширеним був канібалізм.
Українці за кордоном СРСР зверталися із
протестами і за допомогою до Ліги Націй, до урядів різних держав. Керівництво
ВКП(б) та уряд СРСР відхиляли будь-яку допомогу з-за кордону голодуючим в
Україні. Влада СРСР намагалась приховати
наслідки Голодомору і стверджувала, що ніякого голоду в Україні немає.
16 лютого 1933 року, коли багато тисяч
селян почали вмирати з голоду, на місця надійшла директива: «Категорично
заборонити будь-яким організаціям вести облік випадків опухания й смерти на
грунті голоду, окрім органів ДПУ». Сільрадам було дане розпорядження при
реєстрації смерті не вказувати її причину. Більше того, у 1934 році надійшло
нове розпорядження: усі книги ЗАГС про реєстрацію смертей за 1932–1933 роки
відіслати до спецчастин, де, напевне, вони і були знищені.
За підсумками судової справи за фактом
Голодомору було встановлено, що кількість людських втрат від Голодомору
1932–1933 років становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Втрати українців у
частині ненароджених, що за даними слідства СБУ становлять 6 мільйонів 122
тисячі осіб, судом не встановлювалися.
Як в Україні, так і за її межами не
досягнуто згоди стосовно подій, означених як Голодомор. Існують такі
альтернативні точки зору щодо Голодомору в Україні:
- Ніякого голодомору взагалі не було, а була
посуха на значній території СРСР (а не лише в Україні), в результаті чого у
населення були певні проблеми з харчуванням. Кількість загиблих (мільйони)
завищена з метою спекуляції.
- Прихильники радянщини заявляють, що Голодомор був
спричинений неврожаєм, але замовчують факти, що в інші роки при ще меншому
урожаї голоду не було, що радянська влада під час Голодомору конфісковувала
продукти харчування у селян, включаючи малопридатні та непридатні до споживання
сурогати їжі, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України,
здійснювала експорт зернових за кордон та зберігала значні запаси зерна в
резервах, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону, замовчувала та заперечувала факти масового
голоду і загибель людей від нього. Багато селян загинуло не від голоду, а
тільки від хворіб. Однак вони не враховують те, що саме масове голодування,
викликане конфіскацією продуктів харчування радянською владою, та пов'язані з
ним стреси значно ослаблювали організм голодуючих та сприяли поширенню хвороб,
які разом з голодом спричинювали масову смертність людей.
- Те, що в Україні ситуація (тобто кількість
мільйонів загиблих) була гіршою, ніж в інших частинах СРСР, викликано лише
«перегинами» тодішнього керівництва України;
- Вилучення продовольства виправдано тим,
що воно дозволило здійснити індустріалізацію, а індустріалізація — перемогти
Німеччину у Другій світовій війні. Разом з тим, саме постачання зерна з СРСР в
тогочасну Німеччину допомогло Гітлеру та його партії прийти до влади й
поставити економіку Німеччини на «військові рейки».
Головними апологетами заперечення
Голодомору виступають офіційні урядові/президентські кола Росії. За мотивацією,
що дослідження українських істориків про Голодомор 1932-33 років «підривають
авторитет російської влади», праці деяких українських науковців про Голодомор
1932-33 років, зараховано в Російській Федерації до «екстремістських видань». Російська Федерація, яка представляє себе
на світовій політичній арені правонаступницею Радянського Союзу, відмовляється
визнавати голодомор 1932–1933 рр. Небажання Росії визнати Голодомор навіть
просто злочином спричинене взятим в останні роки російським керівництвом курсом
виправдовування та відбілювання злочинного радянського минулого, у тому числі
сталінського періоду історії СРСР. У Росії суди приймають рішення, якими
забороняється поширення деякої української історичної літератури: переважно
історичних книг про Голодомор та злочини радянської влади в Україні.
28 листопада 2006 року Верховна Рада
України ухвалила закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», який трактує
події 1932–1933 років, як геноцид українського народу. Відповідно до
соціологічного опитування, проведеного 2015 року, 80% громадян України вважають
Голодомор геноцидом. Голодомор в Україні
1932–1933 років офіційно визнали геноцидом українського народу і засудили 24
країни в усіх частинах світу. Європарламент та Парламентська асамблея Ради Європи визнали Голодомор в Україні злочином
проти людства і висловили співчуття українському народу, схвалили резолюцію про вшанування пам'яті
загиблих в результаті голоду 1932–1933 років в Україні та інших республіках
колишнього Радянського Союзу, вшанувавши пам'ять загиблих від голоду і
засудивши жорстоку політику сталінського режиму.
Геноцидом українського народу Голодомор
визнають католицька церква, Константинопольська православна церква, Українська
православна церква — Київський патріархат, Українська православна церква
(Московського патріархату) та Українська
автокефальна православна церква.
Офіційне вшанування пам'яті жертв
Голодомору, в тому числі, визнання його геноцидом українського народу,
розпочалося за ініціативи української діаспори у США та Канаді. Так, починаючи
з 1983 року, в столиці канадської провінції
Альберта місті Едмонтоні, в мерії міста щорічно проводиться відзначення
річниці Голодомору. У 1988 році Конгрес США, а в 1989 році — Міжнародна комісія
юристів офіційно визнали голодомор 1932-33 років актом геноциду проти
української нації.
Четверта субота листопада в Україні
визнана Днем пам'яті жертв голодоморів. Меморіальні заходи проводяться як в
Україні, так і поза її межами. Щорічно, в цей день проводиться всеукраїнська
акція «Запали свічку».
Найбільш монументальними серед
пам'ятників жертвам Голодомору є меморіали у Києві та Харкові. Пам'ятники
жертвам Голодомору встановлені у багатьох інших українських містах і селах.
Закордоном пам'ятники встановлені у Едмонтоні, Калгарі, Вінніпегу та інших
містах.
