1 березня 2022 року. Сніг вкриває землю.
Кров орошує вулиці міст та сіл України. Морозно. На фронтах спекотно.
Міста-герої стоять, відбивають атаки ворога. Шостий день війни Росії проти
України. Нема прощення тобі, ворогу. Не буде прощення нікому, хто своїм брудним сапогом топче
мою співучу, квітучу Україну. Не буде
прощення тому, хто вбиває моїх співгромадян, хто бомбить мою столицю, хто
направив крилату ракету на найбільшу площу Європи у Харкові. Не буде прощення тому у віках, хто
послав тебе на мою землю.
Прийшло гостре розуміння того, що це
відбувається з тобою, з твоєю родиною, твоєю країною, із твоїм світом. Чорна
орда змінила звичний ритм життя моєї країни, мого світу. Змусила сидіти в бомбосховищах, хоронити дітей,
починати ранок не з чашки кави, а з переписки з рідними та знайомими з Харкова,
Києва, Херсону, Маріуполя, Чернігова: чи живі, як вистояли ніч.
На думку приходять рядки «України в огні»
Олександра Довженка: «Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми
підводами…
Ревуть аероплани. Мечуть бомби…Пролітають
ворожі літаки. Бомбардують шлях…Крик, і плач, і височенний зойк поранених …
Ворожі літаки бомбардують міст. Великі
водяні стовпи розтинають річку. Плигають люди в воду…» Ці рядки написано в далекому 1943 р.
Біль, страх, ненависть принесла війна у 2022. Змусила світське життя
завмерти, поставити на паузу, заморозити, не робити зайвих рухів. Разом із тим
війна принесла згуртованість, милосердя, підтримку, гордість, відвагу, щирість;
вивільнила почуття, які в нашому
звичному житті відходили на другий план, проявлялися не так часто, а можливо, у них
просто не було нагальної потреби. Ще
учора реєструвала на ЗНО, обговорювала з моїми учнями їх плани на майбутнє,
співала «Два кольори»… Напевно не починала свій мирний ранок з обзвонів родичів та знайомих. У
кращому випадку час від часу відписувалася
смсками або вітальними листівками на свята. Зараз просто нагальна потреба, внутрішня необхідність
спитати, підтримати, почути.
Тільки хворий розум може назвати війну «спецоперацією на Донбасі», а метою
оголосити – «демілітаризацію і денацифікацію України». Тільки хворі розуми
можуть це підтримати та виконувати злочинні накази. Лише хворий, розум може брутально
перетнути кордони суверенної держави, не
своєї держави. Не вірю тобі, необстріляний
рашисте, і кадровий військовий недружньої до мене держави, не вірю
твоєму невпевненому «не знал , куда иду»,
«думал, что учения». Не вірю. Не вірю
жодному слову.
Ти не змусиш мене боятися, скоритися,
відступити.
За моїм народом правда. За моїм народом
перемога. З моїм народом Збройні сили України, Національна гвардія, загони
територіальної оборони, весь світ. І ми переможемо. Ми на своїй землі й нікому її не віддамо.
