Ткачова Катерина

Толерантність.

Згадувати події минулої весни та літа досить важко. Завжди із захопленням слухала розповіді своєї бабусі про Другу світову війну. Як вона та її брати і сестри , будучи дітьми, виживали в жахіттях війни. Слухала і не могла уявити , що це може повторитися.

 Моя бабуся мешкає у м.Торез  , що на Донеччині. Цей мальовничий край у давні часи називали Диким полем. Саме на цій землі виник славнозвісний індустріальний регіон з гордим іменем – Донбас, що відкрив свої скарби людям. Пишаюся тим, що мій край – то не лише індустріальна перлина. Скільки тут яскравих куточків, серед яких є й заповідні! Тут можна сховатися від міського гомону, набратися сил, відпочити душею. Я  полюбляю задушевні розмови зі своєю бабусею. Вона завжди була оптимісткою і вчила мене бути толерантною до інших людей  та їх уподобань. Безперечно, я обговорювала з нею питання , які мене турбували. Чому думки  деяких моїх однолітків не співпадають із моїми, чому частина моїх знайомих не повернулася додому після звільнення нашого міста ? Що таке «європейські цінності», чому ми платимо таку велику ціну за нове, «ідеальне суспільство»?І чи готові ми до таких змін?Багато питань та  не на всі я знаю відповіді.

Думаю , що європейські стандарти - це, в першу чергу, певні духовні і моральні цінності, а серед них і толерантність. Перед тим, як досягнути матеріальних стандартів, ми повинні досягнути нематеріальних, у тому числі і толерантності до себе і до інших. Бо до Європи неможливо потрапити якійсь частині українців. І досягти ми цього можемо лише разом, розуміючи і поважаючи думки, переконання та дії інших. Тому намагаюся розібратися у тому, що призвело до розколу, розбрату.

Із мого вікна видно розбиту зупинку, воронки від снарядів, понівечений будинок навпроти. Його відбудовували майже до перших заморозків. Літо… «Мертве» місто. Порожні дитячі майданчики, відсутність транспорту,що унеможливлювало будь-яке пересування по місту. Я  у своїй кімнаті ,як  у золотій клітці. Але все це можна пережити, лише б не стріляли, не гинули б люди. Розмови мешканців будинку  про те, що відбувається, бентежили мене. Можна було почути діаметрально   протилежні  думки:  одні  підтримували  дії влади , інші - ні.

Ось і задумаєшся чи готові українці до такого рівня толерантності? Якщо ми поглянемо на наше суспільство, то ми власне й можемо побачити, що маючи спільне прагнення забезпеченого життя, ми не здатні виявити толерантність один до одного, не здатні домовитися між собою та об’єднатися. І брак толерантності є проблемою усього українського суспільства. Неможливо досягти цілі без єдності. А єдності неможливо досягти без поваги, терпимості та толерантності. Але надто мало хто розуміє, що починати слід із самого себе та своїх ближніх. Чи можемо ми спокійно вислухати думку протилежну нашій? Чи можемо відреагувати на неї, не ображаючи іншого? Чи можемо погодитися з тим, що інший має рацію, а ти ні? А це і є толерантність.

         Моє місто відроджується. Але  страх , який навис над всією країною, біль за тих, хто віддав своє життя за наш спокій, передчуття  того, що ,не дай Бог, може все повернутися, не залишає мене. Хочу вірити , що політики зможуть реалізувати задумане, не відступлять від наказів Майдану, будуть прислухатися до думки тих, для кого вони повинні служити. Вірю в Україну.

У кожного життів не сім, а одне.

Місця не бронюють у рай.

Тримав на прицілі солдат земляка,

Ховався у затишний гай.

Обірвалась життя струна,

Почула матері крик.

І за сльозою іде сльоза,

Пізнала страшенний  біль.

Не можу я зрозуміти це,

Молюся чимдуш за Вкраїну,

Пишаюся тобою, мій народ!

І  вірю у відродження країни!

                                                     Малюнки Катерини

Ткачова Катерина, 13 років