За лаштунками НМТ: те, чого не знайдеш у Технологічній карті

 

Щороку я беру участь у проведенні Національного мультипредметного тесту в ролі старшого інструктора. Моя робота чітко регламентована: перевірити особу учасника, проконтролювати розміщення особистих речей, допомогти з технічними питаннями, діяти відповідно до протоколу. Усе це детально прописано в документах і технологічних картах. Але є те, чого не знайдеш у жодній інструкції.

Це людська підтримка.

Переді мною щороку проходять десятки людей. Учорашні школярі, студенти коледжів, здобувачі вищої освіти, дорослі, які з різних причин вирішили складати НМТ. У кожного своя історія, свій рівень підготовки, свої надії та сподівання. І кожен приходить із хвилюванням.

Іноді достатньо лише усмішки. Іноді — кількох слів підтримки. А буває, що доводиться вже вчетверте за день вести учасників до укриття під час повітряної тривоги, підтримуючи їхню віру в себе та в те, що випробування потрібно пройти до кінця. Саме тоді особливо розумієш: справжня робота педагога виходить далеко за межі посадових інструкцій.

Під час тестування я бачу не лише учасників. Переді мною проносяться роки їхнього навчання, праця вчителів і батьків, безсонні ночі підготовки, переживання та мрії про майбутню професію. Я стаю свідком маленьких і великих перемог, щирої радості від отриманих результатів, сліз полегшення та вдячності.

Але, на жаль, буває й інакше.

Особливо боляче дивитися на тих, хто не бачить омріяних балів, не долає пороговий результат з математики, української мови, історії України чи іншого предмета. У такі миті розчарування і тривога охоплюють не лише учасників, а й мене.

Адже я — учитель із понад тридцятирічним стажем.

І з року в рік помічаю тривожну тенденцію: кількість тих, хто не складає тест, збільшується. Звісно, можна сказати, що хтось недостатньо старанно навчався. Але чи буде це вся правда?

Мені здається, що ні.

Коли дедалі більше молодих людей не можуть подолати мінімальний поріг знань, це сигнал не лише для них. Це виклик для всієї освітньої системи. Це означає, що десь ми недопрацювали, десь не змогли вчасно підтримати, зацікавити, навчити. Війна, дистанційне навчання, тривалі повітряні тривоги, психологічне виснаження дітей та педагогів — усе це залишає свій слід. Але усвідомлення причин не повинно перетворюватися на виправдання.

Навпаки — воно має стати поштовхом до дії.

Сьогодні як ніколи на часі відверта розмова про майбутнє української освіти. Нам потрібні нові підходи до навчання, реальна підтримка вчителя, увага до базових знань учнів, сучасні методики й системна робота над подоланням освітніх втрат. Не можна миритися з тим, що кожного року дедалі більше молодих людей втрачають шанс реалізувати свої мрії через прогалини в знаннях.

НМТ — це не лише перевірка учня. Це своєрідний зріз стану нашої освіти, дзеркало, у якому відображаються і досягнення, і проблеми.

І поки я зустрічаю нових учасників тестування, допомагаю їм подолати хвилювання, підтримую добрим словом і впевненим поглядом, не полишає думка: ми зобов'язані змінити цю тенденцію. Заради дітей. Заради їхнього майбутнього. Заради майбутнього України.

Бо кожен успішний результат — це не просто бал у сертифікаті. Це відчинені двері до нових можливостей, нових професій, нового життя. І наше спільне завдання — зробити так, щоб таких дверей ставало більше.

 

ОСТАННІЙ ДЗВОНИК 2026

 Останній дзвоник цього року звучить тихіше — ніби обережно торкається серця, щоб не злякати пам’ять про все, через що довелося пройти. У ньому немає звичної безтурботності, зате є щось значно глибше: витримка, дорослість і світло, яке не згасло навіть у найтемніші моменти.

Цей навчальний рік був про інше навчання. Про уроки, які не записані в підручниках. Про дітей, які вміють збирати рюкзак не лише до школи, а й до укриття. Про зошити, відкриті під звуки тривог, і голоси вчителів, що звучать впевнено навіть тоді, коли всередині хвилювання. Про дружбу, яка тримає, і віру, яка не дає зупинитися.

Ми бачили, як наші діти ростуть — не за роками, а за силою духу. Як вони вчаться мріяти всупереч усьому. І в цих мріях уже є майбутнє — мирне, тепле, своє.

Останній дзвоник сьогодні — це не крапка. Це пауза, наповнена надією. Ми всі в ній затримали подих, щоб почути головне: ми вистояли. І обов’язково переможемо.

Нехай літо обійме дітей тишею без сирен, наповнить їхні дні сонцем, сміхом і простими радощами, які зараз такі цінні. Нехай у кожного буде час побути просто дитиною.

З останнім дзвоником у 2025-2026 н.р. І з вірою в перемогу

ВЕСНА -ЦЕ ОНОВЛЕННЯ ТА КОХАННЯ

Перший день весни — це справжнє свято, особливий момент, коли ми зустрічаємо пробудження природи. Разом із цим повертається й натхнення та віра у світле майбутнє. Щиро вітаю вас із приходом весни — порою оновлення, світла, надії, кохання. .Весна – це коли навіть звичайний день відчувається інакше. Бажаю тобі саме таких днів якомога більше! Ми вистояли та прожили непросту зиму  і тепер з новими силами зустрічаємо теплі дні. Навіть під звуки тривог весна не скасовується. Вона приходить, щоб нагадати: життя триває, а надія — жива. Нехай ця весна стане кроком до миру та  нашої Перемоги.

Річниця ранку, який розділив життя

 

Той ранок почався не зі світла. Він почався зі звуку.
Першим зателефонував син.

Цієї ночі майже не спала. Відчуття тривоги не давало провалитись у глибокий сон. Вибух і майже одночасно  мелодія телефону. На тому кінці слухавки — схвильований голос і глухі вибухи там. Не по телевізору. Не в новинах. Наче луною відгукнулися вибухи в мені й  у слухавці.

— Мамо, почалося…

Я була в Краматорську. Він — в Одесі. Нас розділяли сотні кілометрів, але того ранку ми ніби стояли поруч під одним небом, яке раптом стало важким і чужим. Майже одразу почали сипатися повідомлення від друзів і знайомих: вибухи в різних містах, тривога, коротке страшне слово — війна. Ні, паніки не було.

Бо тут, у Краматорську, за кілька десятків кілометрів від лінії вогню, ще з 2014-го ми знали, що є ворог. Відчували його подих — холодний, важкий, чужий. Ми жили поруч із війною задовго до того, як вона постукала в кожні двері.

Ми знали, що він не зупиниться.

Що тиша — тимчасова.

Що «десь там» — це завжди надто близько.

Тому не було розгубленості. Було стиснуте серце. Було глибоке вдихання перед довгою дистанцією. Було чітке розуміння: якщо прийде — ми вже готові.

Ми бачили, як змінюється місто. Як звичайні розмови про погоду замінюються розмовами про безпеку. Ми звикли жити з наплічником напоготові, з планом «на випадок», із внутрішнім компасом, що постійно сканує горизонт.

І коли пролунали перші вибухи — це було страшно. Але не несподівано.

Ми вже знали ціну ілюзій.

Ми вже знали ціну миру.

Ми вже знали, що покладатися можемо лише на себе — і одне на одного.

Краматорськ тримається.

Не на гучних словах — на тихій щоденній витримці.

На людях, які залишаються.

На тих, хто повертається.

На тих, хто боронить.

І в цій тиші між ударами — не паніка.

Там сталь.

Там пам’ять.

Там рішення стояти до кінця.

Війна прийшла не поступово. Вона увірвалася вибухом. Вона розбудила нас і вже не дала заснути по-справжньому жодного дня.

Той день розділив життя на «до» і «після».
До — були плани, звичайні ранки, розмови про дрібниці.
Після — тривоги, новини, укриття, валізи напоготові й постійне внутрішнє напруження.

Минуло чотири роки від початку повномасштабного вторгнення. За цей час відбулося так багато, що іноді здається — прожито не роки, а десятиліття. Ми навчилися жити під сиренами. Навчилися читати новини без ілюзій. Навчилися цінувати прості речі: тишу, світло в домі, наявність води в кранах та теплі  батареї; коротке «я в безпеці» у повідомленні від рідних. Ми навчилися жити на новому місці. Не одразу. Не без болю. Але навчилися. Ми вивчили нові маршрути — до роботи, до школи, до найближчого магазину. Навчилися вимовляти назви вулиць, які колись нічого для нас не означали. Познайомилися з сусідами. Обжили стіни, що спершу здавалися чужими. Ми працюємо, плануємо, не відкладаємо на майбутнє. Живемо тут і зараз, бо завтра може і .. Садимо квіти на балконах, ніби кажемо світові: ми тут надовго.

І водночас ми не перестали бути тими, ким є. Наш дім — не лише стіни. Він у нашій мові, у спогадах, у звичці готувати «по-своєму», у фотографіях Краматорська в телефоні, які переглядаємо перед сном.

Ми не втратили себе.

Ми розширили себе.

Ми стали людьми, які вміють починати з нуля — і робити це гідно.

Ми навчилися тримати біль і надію в одному серці.

І навіть на новому місці ми будуємо не просто побут — ми будуємо продовження свого життя.

Бо де б ми не були — ми залишаємося собою.

І це в нас не відібрати.

Ми стали сильнішими. Стійкішими. Обережнішими.
Але є відчуття, яке не змінилося — лють до ворога.

Це не сліпа емоція. Це лють за зруйновані міста. За дітей, які подорослішали надто рано або яким просто не судилося стати такими. За матерів, які чекають. За синів та доньок,  які телефонують зранку під звуки вибухів. За тих, хто вже не повернеться ніколи. Це лють, народжена любов’ю — до своєї землі, до своєї родини, до своєї країни.

Той перший дзвінок я пам’ятаю досі — інтонацію, паузу, далекі удари. І водночас пам’ятаю інше: у його голосі була не тільки тривога. Там була рішучість.

І саме вона тримає нас усі ці роки.

Ми вистояли. Ми тримаємось. Ми — вчимося жити й боротися водночас.

Ми навчаємося навіть у підземних школах — між бетонними стінами, що стали нашими тимчасовими класами. Пишемо конспекти під гул генераторів. Складаємо іспити під звуки сирен. І все одно мріємо — голосно, вперто, по-нашому.

Ми працюємо дистанційно — з кухонь, укриттів, евакуаційних потягів. Ведемо наради, коли за вікном темрява й тривога. Підтримуємо економіку, донатимо, волонтеримо, плетемо сітки, збираємо дрони. Навіть коли втома стискає груди — не здаємося.

Ми святкуємо дні народження онлайн. Обіймаємо рідних через екрани. Вчимося цінувати коротке «Я вдома» більше, ніж будь-які слова.

Ми стали іншими. У наших очах більше глибини. У наших голосах — більше твердості. У наших серцях — більше світла, ніж темряви навколо.

І ця лють — не руйнує нас. Вона тримає. Вона не дозволяє забути, за що ми стоїмо. За право прокидатися у своєму місті. За дитячий сміх без страху. За мирне небо, яке обов’язково буде нашим.

Ми не просто виживаємо. Ми будуємо майбутнє — попри все.

Ми — пам’ятаємо.

Ми — боремося.

Ми — живемо.

І ми обов’язково переможемо.
І попри втому, попри біль, попри втрати — ми не втратили головного: відчуття правди й гідності.

Річниця — це не лише про спогад. Це про усвідомлення, якими ми стали. І про  внутрішню обітницю — не забути, не пробачити зла і дочекатися світанку, який почнеться не з вибуху, а з тиші.

Тетяна Сезько- Краматорськ-Одеса.

Учитель, який розвивається, формує майбутнє

 

Останні роки стали для кожного з нас випробуванням на міцність. Повномасштабна війна змінила не лише звичний ритм життя, а й внутрішній стан, пріоритети, відчуття часу. Давно не робила публікацій — не через відсутність ідей чи бажання, а через нову реальність, у якій довелося вчитися жити, працювати й залишатися опорою для дітей.

Попри всі виклики, я продовжувала натхненно працювати: навчати учнів, підтримувати їх емоційно, допомагати знаходити сенси в художньому слові навіть тоді, коли навколо звучали зовсім інші звуки. Влилася в новий колектив, пристосувалася до нових умов, навчилася швидко реагувати на зміни — і водночас росла сама, змінювалася, дорослішала, ставала старшою не лише за роками, а й за досвідом.

Цей період став для мене часом глибокого професійного осмислення. Я не зупинилася у своєму розвитку: брала активну участь у фахових конкурсах, презентувала власні напрацювання, ділилася досвідом і переймала досвід колег. Серед вагомих досягнень — участь і перемоги у Міжнародному конкурсі для вчителів закладів загальної середньої освіти України та освітніх установ української діаспори «Українознавчі пріоритети освітнього процесу», у Всеукраїнському конкурсі «Творчий учитель – обдарований учень», а також у низці міських та обласних професійних змагань, зокрема «Освітня перлина Одеси».

Кожен конкурс — це не лише диплом чи відзнака. Це передусім виклик собі: чи відповідаю я сучасним вимогам освіти, чи знаходжу нові підходи до викладання української мови та літератури, чи можу бути цікавою й корисною своїм учням у світі, що стрімко змінюється.

Сьогодні я переконана як ніколи: учитель має постійно вчитися, розширювати професійні горизонти, бути відкритим до інновацій і водночас зберігати вірність духовним цінностям. А ще — бути в ресурсі. Бо лише наповнений, внутрішньо стійкий учитель здатен навчати інших, підтримувати, надихати й плекати в дітях любов до рідного слова.

Війна внесла корективи в наше життя, але не змогла зупинити прагнення працювати, розвиватися й служити українській освіті. І це — мій свідомий вибір.

 Вітаю з Днем української писемності та мови! Хай наша мова звучить на весь світ, розповідаючи про велич та красу української душі. Бажаю кожному з нас з гордістю нести цей мовний скарб. Хай рідне слово надихає кожного щодня, дарує тепло й об'єднує серця близьких та друзів.

 

Всеукраїнський радіодиктант національної єдності відбудеться у понеділок, 27 жовтня, в День української писемності та мови.

Де дивитися та слухати?

• Радіодиктант можна слухати на хвилях Українського Радіо та Радіо Культура;
• дивитися на сайті та в ефірі телеканалу Суспільне Культура;
• на ютуб-каналі Українського Радіо