Річниця ранку, який розділив життя

 

Той ранок почався не зі світла. Він почався зі звуку.
Першим зателефонував син.

Цієї ночі майже не спала. Відчуття тривоги не давало провалитись у глибокий сон. Вибух і майже одночасно  мелодія телефону. На тому кінці слухавки — схвильований голос і глухі вибухи там. Не по телевізору. Не в новинах. Наче луною відгукнулися вибухи в мені й  у слухавці.

— Мамо, почалося…

Я була в Краматорську. Він — в Одесі. Нас розділяли сотні кілометрів, але того ранку ми ніби стояли поруч під одним небом, яке раптом стало важким і чужим. Майже одразу почали сипатися повідомлення від друзів і знайомих: вибухи в різних містах, тривога, коротке страшне слово — війна. Ні, паніки не було.

Бо тут, у Краматорську, за кілька десятків кілометрів від лінії вогню, ще з 2014-го ми знали, що є ворог. Відчували його подих — холодний, важкий, чужий. Ми жили поруч із війною задовго до того, як вона постукала в кожні двері.

Ми знали, що він не зупиниться.

Що тиша — тимчасова.

Що «десь там» — це завжди надто близько.

Тому не було розгубленості. Було стиснуте серце. Було глибоке вдихання перед довгою дистанцією. Було чітке розуміння: якщо прийде — ми вже готові.

Ми бачили, як змінюється місто. Як звичайні розмови про погоду замінюються розмовами про безпеку. Ми звикли жити з наплічником напоготові, з планом «на випадок», із внутрішнім компасом, що постійно сканує горизонт.

І коли пролунали перші вибухи — це було страшно. Але не несподівано.

Ми вже знали ціну ілюзій.

Ми вже знали ціну миру.

Ми вже знали, що покладатися можемо лише на себе — і одне на одного.

Краматорськ тримається.

Не на гучних словах — на тихій щоденній витримці.

На людях, які залишаються.

На тих, хто повертається.

На тих, хто боронить.

І в цій тиші між ударами — не паніка.

Там сталь.

Там пам’ять.

Там рішення стояти до кінця.

Війна прийшла не поступово. Вона увірвалася вибухом. Вона розбудила нас і вже не дала заснути по-справжньому жодного дня.

Той день розділив життя на «до» і «після».
До — були плани, звичайні ранки, розмови про дрібниці.
Після — тривоги, новини, укриття, валізи напоготові й постійне внутрішнє напруження.

Минуло чотири роки від початку повномасштабного вторгнення. За цей час відбулося так багато, що іноді здається — прожито не роки, а десятиліття. Ми навчилися жити під сиренами. Навчилися читати новини без ілюзій. Навчилися цінувати прості речі: тишу, світло в домі, наявність води в кранах та теплі  батареї; коротке «я в безпеці» у повідомленні від рідних. Ми навчилися жити на новому місці. Не одразу. Не без болю. Але навчилися. Ми вивчили нові маршрути — до роботи, до школи, до найближчого магазину. Навчилися вимовляти назви вулиць, які колись нічого для нас не означали. Познайомилися з сусідами. Обжили стіни, що спершу здавалися чужими. Ми працюємо, плануємо, не відкладаємо на майбутнє. Живемо тут і зараз, бо завтра може і .. Садимо квіти на балконах, ніби кажемо світові: ми тут надовго.

І водночас ми не перестали бути тими, ким є. Наш дім — не лише стіни. Він у нашій мові, у спогадах, у звичці готувати «по-своєму», у фотографіях Краматорська в телефоні, які переглядаємо перед сном.

Ми не втратили себе.

Ми розширили себе.

Ми стали людьми, які вміють починати з нуля — і робити це гідно.

Ми навчилися тримати біль і надію в одному серці.

І навіть на новому місці ми будуємо не просто побут — ми будуємо продовження свого життя.

Бо де б ми не були — ми залишаємося собою.

І це в нас не відібрати.

Ми стали сильнішими. Стійкішими. Обережнішими.
Але є відчуття, яке не змінилося — лють до ворога.

Це не сліпа емоція. Це лють за зруйновані міста. За дітей, які подорослішали надто рано або яким просто не судилося стати такими. За матерів, які чекають. За синів та доньок,  які телефонують зранку під звуки вибухів. За тих, хто вже не повернеться ніколи. Це лють, народжена любов’ю — до своєї землі, до своєї родини, до своєї країни.

Той перший дзвінок я пам’ятаю досі — інтонацію, паузу, далекі удари. І водночас пам’ятаю інше: у його голосі була не тільки тривога. Там була рішучість.

І саме вона тримає нас усі ці роки.

Ми вистояли. Ми тримаємось. Ми — вчимося жити й боротися водночас.

Ми навчаємося навіть у підземних школах — між бетонними стінами, що стали нашими тимчасовими класами. Пишемо конспекти під гул генераторів. Складаємо іспити під звуки сирен. І все одно мріємо — голосно, вперто, по-нашому.

Ми працюємо дистанційно — з кухонь, укриттів, евакуаційних потягів. Ведемо наради, коли за вікном темрява й тривога. Підтримуємо економіку, донатимо, волонтеримо, плетемо сітки, збираємо дрони. Навіть коли втома стискає груди — не здаємося.

Ми святкуємо дні народження онлайн. Обіймаємо рідних через екрани. Вчимося цінувати коротке «Я вдома» більше, ніж будь-які слова.

Ми стали іншими. У наших очах більше глибини. У наших голосах — більше твердості. У наших серцях — більше світла, ніж темряви навколо.

І ця лють — не руйнує нас. Вона тримає. Вона не дозволяє забути, за що ми стоїмо. За право прокидатися у своєму місті. За дитячий сміх без страху. За мирне небо, яке обов’язково буде нашим.

Ми не просто виживаємо. Ми будуємо майбутнє — попри все.

Ми — пам’ятаємо.

Ми — боремося.

Ми — живемо.

І ми обов’язково переможемо.
І попри втому, попри біль, попри втрати — ми не втратили головного: відчуття правди й гідності.

Річниця — це не лише про спогад. Це про усвідомлення, якими ми стали. І про  внутрішню обітницю — не забути, не пробачити зла і дочекатися світанку, який почнеться не з вибуху, а з тиші.

Тетяна Сезько- Краматорськ-Одеса.

Учитель, який розвивається, формує майбутнє

 

Останні роки стали для кожного з нас випробуванням на міцність. Повномасштабна війна змінила не лише звичний ритм життя, а й внутрішній стан, пріоритети, відчуття часу. Давно не робила публікацій — не через відсутність ідей чи бажання, а через нову реальність, у якій довелося вчитися жити, працювати й залишатися опорою для дітей.

Попри всі виклики, я продовжувала натхненно працювати: навчати учнів, підтримувати їх емоційно, допомагати знаходити сенси в художньому слові навіть тоді, коли навколо звучали зовсім інші звуки. Влилася в новий колектив, пристосувалася до нових умов, навчилася швидко реагувати на зміни — і водночас росла сама, змінювалася, дорослішала, ставала старшою не лише за роками, а й за досвідом.

Цей період став для мене часом глибокого професійного осмислення. Я не зупинилася у своєму розвитку: брала активну участь у фахових конкурсах, презентувала власні напрацювання, ділилася досвідом і переймала досвід колег. Серед вагомих досягнень — участь і перемоги у Міжнародному конкурсі для вчителів закладів загальної середньої освіти України та освітніх установ української діаспори «Українознавчі пріоритети освітнього процесу», у Всеукраїнському конкурсі «Творчий учитель – обдарований учень», а також у низці міських та обласних професійних змагань, зокрема «Освітня перлина Одеси».

Кожен конкурс — це не лише диплом чи відзнака. Це передусім виклик собі: чи відповідаю я сучасним вимогам освіти, чи знаходжу нові підходи до викладання української мови та літератури, чи можу бути цікавою й корисною своїм учням у світі, що стрімко змінюється.

Сьогодні я переконана як ніколи: учитель має постійно вчитися, розширювати професійні горизонти, бути відкритим до інновацій і водночас зберігати вірність духовним цінностям. А ще — бути в ресурсі. Бо лише наповнений, внутрішньо стійкий учитель здатен навчати інших, підтримувати, надихати й плекати в дітях любов до рідного слова.

Війна внесла корективи в наше життя, але не змогла зупинити прагнення працювати, розвиватися й служити українській освіті. І це — мій свідомий вибір.

 Вітаю з Днем української писемності та мови! Хай наша мова звучить на весь світ, розповідаючи про велич та красу української душі. Бажаю кожному з нас з гордістю нести цей мовний скарб. Хай рідне слово надихає кожного щодня, дарує тепло й об'єднує серця близьких та друзів.

 

Всеукраїнський радіодиктант національної єдності відбудеться у понеділок, 27 жовтня, в День української писемності та мови.

Де дивитися та слухати?

• Радіодиктант можна слухати на хвилях Українського Радіо та Радіо Культура;
• дивитися на сайті та в ефірі телеканалу Суспільне Культура;
• на ютуб-каналі Українського Радіо

10 РОКІВ НЕЗЛАМНОСТІ

 

«Коли настане день/ Закінчиться війна!” В очікування цього дня живу. Сьогодні неодноразово читала дописи, де говориться про те, що ми такого не очікували тоді 24 лютого, і стає якось дивно. Йшла війна на сході, а ми якось не очікували? А ми, на Донбасі, жили, працювали, брали участь у конкурсах і перемагали, навчали й навчалися, дорослішали наші діти та онуки… і знали, що ворог на відстані витягнутої руки готується, зміцнює свій кулак,  постійно сує свій ніс на нашу територію, перевіряючи, де дамо слабину, вбиває наших хлопців та дівчат. Тому того дня, 24 лютого, при перших вибухах знала, що відбулося. Першим, кому в такому випадку телефонуєш, найдорожчому, хто далеко від тебе. І в ту хвилину, коли почула його голос в слухавці  й разом із тим потужний вибух там, за майже 1000 км. від себе, вже знала, що це скрізь. Тому й діялося якось на автоматі так, ніби це вже робила (а таки робила): чітко, швидко, виважено. Почуття та відчуття протягом цього часу змінювалися. Лють, ненависть, агресія, відчай,  страшенний біль втрат найкращих із нас; разом із тим були й радісні хвилини, і повага й любов, підтримка, захоплення, відчуття неймовірної єдності, піднесення  та вдячності.  Низький уклін всім, хто захищає нас на передовій, волонтерам, які  допомагають наближати Перемогу, кожному, хто  працює задля нашого майбутнього і світла пам’ять тим, хто назавжди залишився на полі бою. Нас не зламати! Не можна розслаблятися, бути пасивними. Роби те, що можеш найкраще й там, де ти є. Наближай той день, «коли закінчиться війна» нашою Перемогою. Смерть ворогам. Слава ЗСУ! Слава Україні!

ПЕРЕМОГА В ФАХОВОМУ КОНКУРСІ

 ІV МІЖНАРОДНИЙ КОНКУРС ДЛЯ ВЧИТЕЛІВ ЗАКЛАДІВ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ ТА ОСВІТНІХ УСТАНОВ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ «УКРАЇНОЗНАВЧІ ПРІОРИТЕТИ ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ»

 

Відповідно до  наказу   Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України від 14.02.2024 р. № 16 Сезько Тетяна Анатоліївна стала переможцем (посіла І  місце) у номінації «Авторський навчальний урок на українознавчій основі для базової загальної середньої школи (5–9 класи)»

За результатами рецензування конкурсних робіт учителів та підсумками роботи журі Конкурсу визначити серед учасників ІV Міжнародного конкурсу
для вчителів закладів загальної середньої освіти України та освітніх установ української діаспори «Українознавчі пріоритети освітнього процесу» переможців (наказ НДІУ від 14.02.2024 р. № 16).
Загалом заслужену перемогу в конкурсі здобули біля 500 педагогів з усіх регіонів України і закордоння.
Тематика цьогорічних конкурсних уроків і виховних заходів дуже різноманітна: від поглиблення знань дітей про свою Батьківщину, традиції українського народу, красу і неповторність рідного краю до формування почуття гордості й приналежності до українського народу, який героїчно боронить власну державу, долучення до волонтерського руху; глибокої пошани до загиблих героїв і вшанування їхньої пам’яті; поваги до Збройних Сил України й усіх причетних до справи захисту нашої Вітчизни, ознайомлення здобувачів освіти з найважливішими воєнними подіями російсько-української війни. Важливими напрямами виховної роботи в ЗЗСО є розкриття теми згуртованості та героїзму українців, громадянської відповідальності а також визначеності своєї участі, допомагаючи ЗСУ.
За результатами конкурсу планується видання електронного навчально-методичного збірника. Дипломи для переможців конкурсу будуть надіслані на електронні пошти учасників до 15 березня 2024 р.

Беру участь в цьому конкурсі не вперше й перемагаю теж не вперше, але сьогодні особливе почуття. Вдячна за відзнаку моєї праці.

    

 

 

Надзвичайна гордість огортає серце за те, що належу до героїчного українського народу, маю змогу жити під синьо-жовтим прапором. Державний прапор- це символ нашої української ідентичності. Уособлення незламності, хоробрості та доблесті народу, який бореться за волю та свободу. Під синьо-жовтим стягом наші воїни сьогодні - у важких боях проти російських загарбників, щоб наші діти й онуки мали мирне майбутнє. Дякую усім захисникам та захисницям, що зберегли український прапор у найскладніші часи і продовжуєте наближати той день, коли жовто-блакитні кольори замайорять над всіма визволеними українськими містами та селами! Схиляю голову перед тими, хто загинув. В усьому світі синьо-жовтий колір нашого прапора уособлює сміливість, незалежність, демократичні цінності й найкращі чесноти, властиві мужньому українському народові. І це, звичайно, ж колір нашої перемоги, яку впевнено наближають наші Збройні Сили України, усі українці на фронті і в тилу. Перемога неодмінно буде за Україною! З Днем Державного прапора! З Днем Незалежності України!  Нехай свобода мислити й діяти буде нашою перевагою. Будьмо незалежні й вільні у всіх своїх проявах! З Днем Незалежності України!  💙💛