Річниця ранку, який розділив життя

 

Той ранок почався не зі світла. Він почався зі звуку.
Першим зателефонував син.

Цієї ночі майже не спала. Відчуття тривоги не давало провалитись у глибокий сон. Вибух і майже одночасно  мелодія телефону. На тому кінці слухавки — схвильований голос і глухі вибухи там. Не по телевізору. Не в новинах. Наче луною відгукнулися вибухи в мені й  у слухавці.

— Мамо, почалося…

Я була в Краматорську. Він — в Одесі. Нас розділяли сотні кілометрів, але того ранку ми ніби стояли поруч під одним небом, яке раптом стало важким і чужим. Майже одразу почали сипатися повідомлення від друзів і знайомих: вибухи в різних містах, тривога, коротке страшне слово — війна. Ні, паніки не було.

Бо тут, у Краматорську, за кілька десятків кілометрів від лінії вогню, ще з 2014-го ми знали, що є ворог. Відчували його подих — холодний, важкий, чужий. Ми жили поруч із війною задовго до того, як вона постукала в кожні двері.

Ми знали, що він не зупиниться.

Що тиша — тимчасова.

Що «десь там» — це завжди надто близько.

Тому не було розгубленості. Було стиснуте серце. Було глибоке вдихання перед довгою дистанцією. Було чітке розуміння: якщо прийде — ми вже готові.

Ми бачили, як змінюється місто. Як звичайні розмови про погоду замінюються розмовами про безпеку. Ми звикли жити з наплічником напоготові, з планом «на випадок», із внутрішнім компасом, що постійно сканує горизонт.

І коли пролунали перші вибухи — це було страшно. Але не несподівано.

Ми вже знали ціну ілюзій.

Ми вже знали ціну миру.

Ми вже знали, що покладатися можемо лише на себе — і одне на одного.

Краматорськ тримається.

Не на гучних словах — на тихій щоденній витримці.

На людях, які залишаються.

На тих, хто повертається.

На тих, хто боронить.

І в цій тиші між ударами — не паніка.

Там сталь.

Там пам’ять.

Там рішення стояти до кінця.

Війна прийшла не поступово. Вона увірвалася вибухом. Вона розбудила нас і вже не дала заснути по-справжньому жодного дня.

Той день розділив життя на «до» і «після».
До — були плани, звичайні ранки, розмови про дрібниці.
Після — тривоги, новини, укриття, валізи напоготові й постійне внутрішнє напруження.

Минуло чотири роки від початку повномасштабного вторгнення. За цей час відбулося так багато, що іноді здається — прожито не роки, а десятиліття. Ми навчилися жити під сиренами. Навчилися читати новини без ілюзій. Навчилися цінувати прості речі: тишу, світло в домі, наявність води в кранах та теплі  батареї; коротке «я в безпеці» у повідомленні від рідних. Ми навчилися жити на новому місці. Не одразу. Не без болю. Але навчилися. Ми вивчили нові маршрути — до роботи, до школи, до найближчого магазину. Навчилися вимовляти назви вулиць, які колись нічого для нас не означали. Познайомилися з сусідами. Обжили стіни, що спершу здавалися чужими. Ми працюємо, плануємо, не відкладаємо на майбутнє. Живемо тут і зараз, бо завтра може і .. Садимо квіти на балконах, ніби кажемо світові: ми тут надовго.

І водночас ми не перестали бути тими, ким є. Наш дім — не лише стіни. Він у нашій мові, у спогадах, у звичці готувати «по-своєму», у фотографіях Краматорська в телефоні, які переглядаємо перед сном.

Ми не втратили себе.

Ми розширили себе.

Ми стали людьми, які вміють починати з нуля — і робити це гідно.

Ми навчилися тримати біль і надію в одному серці.

І навіть на новому місці ми будуємо не просто побут — ми будуємо продовження свого життя.

Бо де б ми не були — ми залишаємося собою.

І це в нас не відібрати.

Ми стали сильнішими. Стійкішими. Обережнішими.
Але є відчуття, яке не змінилося — лють до ворога.

Це не сліпа емоція. Це лють за зруйновані міста. За дітей, які подорослішали надто рано або яким просто не судилося стати такими. За матерів, які чекають. За синів та доньок,  які телефонують зранку під звуки вибухів. За тих, хто вже не повернеться ніколи. Це лють, народжена любов’ю — до своєї землі, до своєї родини, до своєї країни.

Той перший дзвінок я пам’ятаю досі — інтонацію, паузу, далекі удари. І водночас пам’ятаю інше: у його голосі була не тільки тривога. Там була рішучість.

І саме вона тримає нас усі ці роки.

Ми вистояли. Ми тримаємось. Ми — вчимося жити й боротися водночас.

Ми навчаємося навіть у підземних школах — між бетонними стінами, що стали нашими тимчасовими класами. Пишемо конспекти під гул генераторів. Складаємо іспити під звуки сирен. І все одно мріємо — голосно, вперто, по-нашому.

Ми працюємо дистанційно — з кухонь, укриттів, евакуаційних потягів. Ведемо наради, коли за вікном темрява й тривога. Підтримуємо економіку, донатимо, волонтеримо, плетемо сітки, збираємо дрони. Навіть коли втома стискає груди — не здаємося.

Ми святкуємо дні народження онлайн. Обіймаємо рідних через екрани. Вчимося цінувати коротке «Я вдома» більше, ніж будь-які слова.

Ми стали іншими. У наших очах більше глибини. У наших голосах — більше твердості. У наших серцях — більше світла, ніж темряви навколо.

І ця лють — не руйнує нас. Вона тримає. Вона не дозволяє забути, за що ми стоїмо. За право прокидатися у своєму місті. За дитячий сміх без страху. За мирне небо, яке обов’язково буде нашим.

Ми не просто виживаємо. Ми будуємо майбутнє — попри все.

Ми — пам’ятаємо.

Ми — боремося.

Ми — живемо.

І ми обов’язково переможемо.
І попри втому, попри біль, попри втрати — ми не втратили головного: відчуття правди й гідності.

Річниця — це не лише про спогад. Це про усвідомлення, якими ми стали. І про  внутрішню обітницю — не забути, не пробачити зла і дочекатися світанку, який почнеться не з вибуху, а з тиші.

Тетяна Сезько- Краматорськ-Одеса.