«Коли
настане день/ Закінчиться війна!” В очікування цього дня живу. Сьогодні неодноразово
читала дописи, де говориться про те, що ми такого не очікували тоді 24 лютого,
і стає якось дивно. Йшла війна на сході, а ми якось не очікували? А ми, на
Донбасі, жили, працювали, брали участь у конкурсах і перемагали, навчали й
навчалися, дорослішали наші діти та онуки… і знали, що ворог на відстані витягнутої
руки готується, зміцнює свій кулак, постійно сує свій ніс на нашу територію,
перевіряючи, де дамо слабину, вбиває наших хлопців та дівчат. Тому того дня, 24 лютого,
при перших вибухах знала, що відбулося. Першим, кому в такому випадку
телефонуєш, найдорожчому, хто далеко від тебе. І в ту хвилину, коли почула його
голос в слухавці й разом із тим потужний
вибух там, за майже 1000 км. від себе, вже знала, що це скрізь. Тому й діялося
якось на автоматі так, ніби це вже робила (а таки робила): чітко, швидко,
виважено. Почуття та відчуття протягом цього часу змінювалися. Лють, ненависть,
агресія, відчай, страшенний біль втрат
найкращих із нас; разом із тим були й радісні хвилини, і повага й любов,
підтримка, захоплення, відчуття неймовірної єдності, піднесення та вдячності.
Низький уклін всім, хто захищає нас на передовій, волонтерам, які допомагають наближати Перемогу, кожному,
хто працює задля нашого майбутнього і
світла пам’ять тим, хто назавжди залишився на полі бою. Нас не зламати! Не
можна розслаблятися, бути пасивними. Роби те, що можеш найкраще й там, де ти є.
Наближай той день, «коли закінчиться війна» нашою Перемогою. Смерть ворогам. Слава
ЗСУ! Слава Україні!
