Щороку я беру участь у проведенні Національного
мультипредметного тесту в ролі старшого інструктора. Моя робота чітко
регламентована: перевірити особу учасника, проконтролювати розміщення особистих
речей, допомогти з технічними питаннями, діяти відповідно до протоколу. Усе це
детально прописано в документах і технологічних картах. Але є те, чого не
знайдеш у жодній інструкції.
Це людська підтримка.
Переді мною щороку проходять десятки людей.
Учорашні школярі, студенти коледжів, здобувачі вищої освіти, дорослі, які з
різних причин вирішили складати НМТ. У кожного своя історія, свій рівень
підготовки, свої надії та сподівання. І кожен приходить із хвилюванням.
Іноді достатньо лише усмішки. Іноді — кількох
слів підтримки. А буває, що доводиться вже вчетверте за день вести учасників до
укриття під час повітряної тривоги, підтримуючи їхню віру в себе та в те, що
випробування потрібно пройти до кінця. Саме тоді особливо розумієш: справжня
робота педагога виходить далеко за межі посадових інструкцій.
Під час тестування я бачу не лише учасників.
Переді мною проносяться роки їхнього навчання, праця вчителів і батьків,
безсонні ночі підготовки, переживання та мрії про майбутню професію. Я стаю
свідком маленьких і великих перемог, щирої радості від отриманих результатів,
сліз полегшення та вдячності.
Але, на жаль, буває й інакше.
Особливо боляче дивитися на тих, хто не бачить
омріяних балів, не долає пороговий результат з математики, української мови,
історії України чи іншого предмета. У такі миті розчарування і тривога
охоплюють не лише учасників, а й мене.
Адже я — учитель із понад тридцятирічним стажем.
І з року в рік помічаю тривожну тенденцію:
кількість тих, хто не складає тест, збільшується. Звісно, можна сказати, що
хтось недостатньо старанно навчався. Але чи буде це вся правда?
Мені здається, що ні.
Коли дедалі більше молодих людей не можуть
подолати мінімальний поріг знань, це сигнал не лише для них. Це виклик для
всієї освітньої системи. Це означає, що десь ми недопрацювали, десь не змогли
вчасно підтримати, зацікавити, навчити. Війна, дистанційне навчання, тривалі
повітряні тривоги, психологічне виснаження дітей та педагогів — усе це залишає
свій слід. Але усвідомлення причин не повинно перетворюватися на виправдання.
Навпаки — воно має стати поштовхом до дії.
Сьогодні як ніколи на часі відверта розмова про
майбутнє української освіти. Нам потрібні нові підходи до навчання, реальна
підтримка вчителя, увага до базових знань учнів, сучасні методики й системна
робота над подоланням освітніх втрат. Не можна миритися з тим, що кожного року
дедалі більше молодих людей втрачають шанс реалізувати свої мрії через
прогалини в знаннях.
НМТ — це не лише перевірка учня. Це своєрідний
зріз стану нашої освіти, дзеркало, у якому відображаються і досягнення, і
проблеми.
І поки я зустрічаю нових учасників тестування,
допомагаю їм подолати хвилювання, підтримую добрим словом і впевненим поглядом,
не полишає думка: ми зобов'язані змінити цю тенденцію. Заради дітей. Заради
їхнього майбутнього. Заради майбутнього України.
Бо кожен успішний результат — це не просто бал у
сертифікаті. Це відчинені двері до нових можливостей, нових професій, нового
життя. І наше спільне завдання — зробити так, щоб таких дверей ставало більше.
