Як бути з відчуттям непотрібності у час війни
Сьогодні ми намагаємось докладати багато зусиль, аби захистити нашу країну. Ви, мабуть, уже чули вислів: у кожного – свій фронт. І це насправді так. Хтось професійно боронить Україну у війську, хтось волонтерить, багато людей жертвують кошти на підтримку вимушеним переселенцям, військовим, лікарям, дітям, тваринам. А хтось продовжує працювати у складних умовах, платить податки й таким чином теж підтримує стабільність в Україні.
Втім, у такі часи нам часто здається, що ми робимо замало або робимо не те, що потрібно. Чи існує якийсь спосіб перевірити, чи дійсно ми викладаємось на повну, і перестати картати себе? Про це у статті для видання Platfor.ma розповідає психологиня Юлія Козачок. Основні тези з цього матеріалу: 
Сьогодні ми перейшли у стадію хронічного стресу, який виснажує організм, сил стає менше, апатія накриває все частіше. Перше, що важливо собі сказати — цей стрес не закінчиться швидко.
Виснажуються всі системи, можуть страждати когнітивна та емоційна сфери, знижуватися імунітет. І вимагати від себе тієї ж ефективності, яка була до війни, чи в перші тижні – нечесно щодо організму.
Не треба питати себе «чи дійсно я викладаюся на повну?» — бо якщо працювати ось так, до останнього, — це буде прямий шлях до вигорання і знесилення. І кому тоді ви зможете допомогти чи бути корисними?
Питайте себе: «Що я можу зробити?». Але слово «можу» включає розуміння свого ресурсу (сил, часу, знань, вмінь тощо), і розуміння своїх обмежень… Ми біжимо марафон, а не спринт. А для марафону слід розподіляти навантаження, берегти сили й не видихнутися до фінішу.
Чи робимо ми достатньо?
Абсолютна більшість людей вважає, що зараз робить недостатньо, бо ми всі живемо у стані війни, і єдиний результат, яким ми можемо бути задоволені – це перемога. Тому маючи таку високу планку, дуже складно оцінювати свої поточні зусилля.
Порівнювати себе з іншими найневдячніша справа, бо від цього лише опускаються руки. І, знову ж таки, контрольне питання: ви хочете витрачати свої сили на самодзьобання чи на допомогу? Якщо друге, то тверезо оцініть, що саме ви можете робити — і робіть це! Мантра дня: «Я роблю те, що можу і не гноблю себе за те, що не можу робити». Бо якби ви могли більше — повірте, ви б це робили.
Окрему увагу варто звернути на фразу «робити суперважливе, визначне». Щоб не потрапити у пастку нікчемності, важливо розуміти, які у вас критерії «суперважливого». Наприклад, рятувати життя. Ок, як ви зі своїми знаннями та вміннями можете це робити? Якщо можете — супер, беріть і робіть. Якщо навичок не вистачає, наступним кроком буде запитати себе, як можна їх отримати й де потім застосовувати — і рухатися у цьому напрямку.
Але паралельно можна запитати себе: «А, може, те, що я вже вмію, теж корисне? Може, зараз краще не витрачати час та ресурс на опановування чогось нового, а ефективно використовувати те, що маю, і так приносити користь?» Правильної відповіді немає, і кожен сам вирішує, що зараз у пріоритеті.
Провина вцілілого
Це відчуття сьогодні можуть мати і люди, які виїхали за кордон, і ті, хто залишилися в Україні, але перебувають у відносній безпеці… Протиотрута від цього почуття — зв’язок із реальністю. Повертайте себе до притомного стану, уточнюючи: «Так у чому саме я винен/а? Кому погано від того, що я поїхав/ла?».
Якщо ви вважаєте, що винні у тому, що ви у безпеці, а інші ні — згадайте, що біль та війну на нашу землю принесли не ви.
Освітній фронт
Важливість якісної освіти неможливо переоцінити в мирний час, а у в період війни – тим більше. Сьогодні кожен, хто навчає, робить вагомий внесок у майбутнє нашої країни.
Можливо, ці слова здалися вам пафосними, але саме від знань, умінь і навичок наших співгромадян залежить, як ми будемо боротися сьогодні і розвиватися завтра. Тому ми говоримо не лише про шкільну освіту, а про навчання як процес вдосконалення і сталого розвитку. Традиційний освітній процес сьогодні неможливий. Однак ми маємо продовжувати його у всіх доступних форматах.
Ми ще раз переконалися, як важливо реагувати на сучасні виклики, в тому числі у споживанні, створенні та поширенні інформації. Ми побачили, до чого може призвести агресивна ворожа пропаганда. 
Втім, у такі часи нам часто здається, що ми робимо замало або робимо не те, що потрібно. Чи існує якийсь спосіб перевірити, чи дійсно ми викладаємось на повну, і перестати картати себе? Про це у статті для видання Platfor.ma розповідає психологиня Юлія Козачок. Основні тези з цього матеріалу:
Сьогодні ми перейшли у стадію хронічного стресу, який виснажує організм, сил стає менше, апатія накриває все частіше. Перше, що важливо собі сказати — цей стрес не закінчиться швидко. Виснажуються всі системи, можуть страждати когнітивна та емоційна сфери, знижуватися імунітет. І вимагати від себе тієї ж ефективності, яка була до війни, чи в перші тижні – нечесно щодо організму.
Не треба питати себе «чи дійсно я викладаюся на повну?» — бо якщо працювати ось так, до останнього, — це буде прямий шлях до вигорання і знесилення. І кому тоді ви зможете допомогти чи бути корисними?
Питайте себе: «Що я можу зробити?». Але слово «можу» включає розуміння свого ресурсу (сил, часу, знань, вмінь тощо), і розуміння своїх обмежень… Ми біжимо марафон, а не спринт. А для марафону слід розподіляти навантаження, берегти сили й не видихнутися до фінішу.
Чи робимо ми достатньо?Абсолютна більшість людей вважає, що зараз робить недостатньо, бо ми всі живемо у стані війни, і єдиний результат, яким ми можемо бути задоволені – це перемога. Тому маючи таку високу планку, дуже складно оцінювати свої поточні зусилля.
Порівнювати себе з іншими найневдячніша справа, бо від цього лише опускаються руки. І, знову ж таки, контрольне питання: ви хочете витрачати свої сили на самодзьобання чи на допомогу? Якщо друге, то тверезо оцініть, що саме ви можете робити — і робіть це! Мантра дня: «Я роблю те, що можу і не гноблю себе за те, що не можу робити». Бо якби ви могли більше — повірте, ви б це робили.
Окрему увагу варто звернути на фразу «робити суперважливе, визначне». Щоб не потрапити у пастку нікчемності, важливо розуміти, які у вас критерії «суперважливого». Наприклад, рятувати життя. Ок, як ви зі своїми знаннями та вміннями можете це робити? Якщо можете — супер, беріть і робіть. Якщо навичок не вистачає, наступним кроком буде запитати себе, як можна їх отримати й де потім застосовувати — і рухатися у цьому напрямку.
Але паралельно можна запитати себе: «А, може, те, що я вже вмію, теж корисне? Може, зараз краще не витрачати час та ресурс на опановування чогось нового, а ефективно використовувати те, що маю, і так приносити користь?» Правильної відповіді немає, і кожен сам вирішує, що зараз у пріоритеті.
Провина вцілілогоЦе відчуття сьогодні можуть мати і люди, які виїхали за кордон, і ті, хто залишилися в Україні, але перебувають у відносній безпеці… Протиотрута від цього почуття — зв’язок із реальністю. Повертайте себе до притомного стану, уточнюючи: «Так у чому саме я винен/а? Кому погано від того, що я поїхав/ла?».
Якщо ви вважаєте, що винні у тому, що ви у безпеці, а інші ні — згадайте, що біль та війну на нашу землю принесли не ви.
Освітній фронтВажливість якісної освіти неможливо переоцінити в мирний час, а у в період війни – тим більше. Сьогодні кожен, хто навчає, робить вагомий внесок у майбутнє нашої країни.
Можливо, ці слова здалися вам пафосними, але саме від знань, умінь і навичок наших співгромадян залежить, як ми будемо боротися сьогодні і розвиватися завтра. Тому ми говоримо не лише про шкільну освіту, а про навчання як процес вдосконалення і сталого розвитку. Традиційний освітній процес сьогодні неможливий. Однак ми маємо продовжувати його у всіх доступних форматах.
Ми ще раз переконалися, як важливо реагувати на сучасні виклики, в тому числі у споживанні, створенні та поширенні інформації. Ми побачили, до чого може призвести агресивна ворожа пропаганда.
